Осичківський дідок

Традиційно, багато років поспіль, в селі Осички, що на Савранщині, в цей день маланкують. Популярний колись обряд в українських селах Одещини поступово відновлюється, але маланкування в Осичках особливе свято, оскільки зберегло чимало ознак давніх часів.
Сучасне виконання обряду водіння Маланки – своєрідний симбіоз дохристиянського і християнського. Щедрувальники виконують декілька християнських колядок, щедрівок, тоді як інші, наприклад ряжені учасники обрядодій, разом з обрядовими атрибутами репрезентують компоненти новорічної обрядовості українців з найдавніших часів. Окремі обрядові персонажі, незважаючи на сприйняття сучасним суспільством як представників театралізованого дійства, своїм обрядовим вбранням, поведінкою виконують ті ж функції, що і в давнину. Це так звані «діди» чи, як називають їх в Осичках, «дідки». У колективі сучасних маланкарів їх не можна назвати головними персонажами, оскільки таким є Маланка, однак за образом і діями вони привертають беззаперечну увагу. Зовні вони однакові, але ця однаковість, за звичаєм, підкреслює обов’язкову деталь – несхожість на людей. Ця несхожість досягалась спеціальним одягом, прикриттям обличчя маскою, поведінкою. Старий одяг зі споду «набивали» сіном чи соломою у такій кількості, щоб надати тулубу гіпертрофовану форму. Обличчя закривали маскою, яку лише умовно можна назвати антропоморфною. Ця зовнішня відмінність обрядового персонажу від людини посилювалась ще однією вимогою – виконавці ролі «діда» змінювали голос під час виконання своїх обов’язків. Вони і голосом мали відрізнятися від людей.
Обрядові атрибути – дзвоник, налигач, мотика/сокира/молоток вказували на конкретну функцію «дідів» – охоронно-супровідну. Вони забезпечують недоторканість Маланки, не підпускають до неї сторонніх під час переходу від оселі до оселі. При цьому, що характерно, ніхто із односельців, у випадку порушення ними звичаєвих правил, не ображається на «дідів» за фізичне покарання – отримання ударів (цілком реальних а не удаваних) налигачем. «Діди» дзвоником дзвонили біля порогу і на подвір’ї, відганяючи у такий спосіб злих духів перед тим, як Маланка виходить з хати.
Хто ж такі ці загадкові «діди»? Відповідь на запитання знаходимо в українському фольклорі, на основі якого вдається скласти уявлення про вірування наших пращурів ще з первісно-родового періоду, коли за тодішніми розуміннями людина не вмирала, а лише переміщувалась в інший простір. Для живих смерть не була трагедією, адже просторове переміщення не вважалось смертю. В ці дні влаштовували навіть колективні ігри. Померлих продовжували вважати членами роду, покровителями, однак такими, що мали більшу силу і можливості: могли забрати когось із родини, сприяти добробуту роду, оберігати його. І «діди» періодично повертались, як на Новий рік. Їх чекали з надією і сподіваннями.
Звідки такі відомості? У ХІХ столітті на різних континентах існувало чимало спільнот на стадії первісно-суспільного розвитку. Зусиллями багатьох дослідників записано чимало фольклорної спадщини цих спільнот. З’ясувалось, що незалежно від географічного розселення, вірування і уявлення людей розвивалися за однаковою схемою. З’ясовано причини такого явища. Тому в українському фольклорі знаходимо паралелі, занотовані у фольклорі спільнот первісно-суспільної стадії розвитку, у тому числі і персонажів, таких як, у даному випадку, «дід» в Осичках. Образ «діда» у сьогоднішній українській «Маланці» один із стародавніх персонажів. «Дід» приходить на Новий рік, щоб дати здоров’я і добробут. Ще й сьогодні в українських селах знають, якщо маланкарі оминуть оселю – не чекай добра. Як не дійти такого висновку: «діди» не прийдуть якщо ми забудемо свою українську обрядовість, культуру, розуміння її тисячолітньої історичної тяглости, основи нашої ідентичності.