Причорноморська глиняна іграшка

Глиняна Іграшка на Одещині

Іграшки кожного осередку це самобутній світ художніх образів зі своїм особливим розумінням законів краси. Видовий склад іграшки кожного етнографічного району відзначається неоднорідністю, що спричинено головно доступністю матеріалу, спадкоємним досвідом його обробки та глибиною художніх традицій, сформованих у певному середовищі. За зовнішньою подібністю у трактуванні одного і того ж образу, сюжету чи типу народної іграшки приховані чисельні відтінки, позначені нашаруваннями різних епох та періодів. У кожному регіоні та осередку іграшки традиційні й водночас своєрідні.

Виготовлення глиняної іграшки Півдня України мало свою специфіку. В першу чергу, це характеризувалось тим, що, крім українського населення, значну частину жителів складали представники інших національностей: німці, болгари, чехи, серби, татари.

Основними видами глиняної іграшки Одещини як і для всієї України є «півники», «курочки», «дудочки», «свинки», «коники», «зайчики», «хлопчики», «панки». Глиняна іграшка Одещини невелика за розміром, близько 10-15 см, вона легко вміщуються на долоні руки.

Початком історії сучасної глиняної іграшки на Одещині можна вважати період, коли до Одеси в 1939 році з Опішні Полтавської області приїжджає Ольга Галактіонівна Шиян (1914-2000) – відома українська майстриня народної керамічної іграшки та скульптури, заслужена художниця України. В цьому ж році в Одесі почали відновлювати керамічний промисел. Цим опікувалася Спілка художників. Започаткував цю справу Михайло Жук — художник, педагог, поет, друг М. Коцюбинського, П. Тичини. Він як професор вів керамічне відділення у художньому інституті (нині — художнє училище ім. М.Б. Грекова). Іншим ентузіастом був практик-кераміст Володимир Бондаренко, він і кликав до Одеси майстрів з Опішні та з Пиріжної, що на Кодимщині. Так 26-літня Ольга Шиян потрапила до Одеси. Тут, на Пересипу, отримала місце в гуртожитку, мала коротке подружнє життя, що подарувало їй двох синів — Петра та Георгія. І мала роботу, пов’язану з улюбленим гончарством.

Під час війни керамічна артіль працювала, румунські окупанти не приватизували її, а, так би мовити, обійшли, не руйнуючи цей осередок народного промислу. У той же час, під час війни, в Опішні всі майстри були скалічені або розстріляні нацистами.

Чверть століття Ольга Шиян цілеспрямовано працювала в керамічних майстернях Одеського художнього фонду. Власне, це ті ж самі майстерні, та ж сама артіль на 7-й Пересипській. Непомітна, самобутня, вона так само продовжувала ліпити, але вже не для синів, а для онуків.

До неї приходило нове покоління уважних і завзятих людей, вони звернули увагу на майстриню, на її національну виразність і гордість.

З’явилися персональні виставки, грамоти. У часи Незалежності Ользі Шиян було присвоєне звання «Народний художник України». Вірні учні і друзі змогли організувати замовлення від музеїв Запоріжжя, Львова, Києва, Одеси, а також у закордонні колекції — Парижа, Нью-Йорка, Торонто. Було надруковано каталог, проспект.

В Одеському художньому музеї, в залі декоративно – прикладного мистецтва представлена дрібна пластика Ольги Шиян.

Посилання на літературу

Фотоматеріали